Шинкарюк О. ЕТАПИ АДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ ВИМУШЕНИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ДО НОВИХ УМОВ ЖИТТЯ ТА НАВЧАННЯ

 

Шинкарюк Олена

м. Бровари, Броварський район,

                                                                            Київська область

ЕТАПИ  АДАПТАЦІЇ  ДІТЕЙ  ВИМУШЕНИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

ДО  НОВИХ УМОВ ЖИТТЯ  ТА  НАВЧАННЯ

Розглянута проблема роботи з сім’ями вимушених переселенців та етапи адаптації дітей до нових умов життя та навчання. Висвітлено основні критерії визначення успішної адаптації дітей ВПО до навчального закладу.  Проаналізовано поведінкові особливості здобувачів освіти із числа дітей вимушених переселенців різних вікових категорій.  Охарактеризовано алгоритм  психологічного супроводу учнів з посттравматичним стресовим розладом. 

Ключові слова: В. О. Сухомлинський, почуття, емоції, адаптація, вимушені переселенці, діти ВПО, посттравматичні стресові розлади.

The author discusses the problem of working with families of internally displaced persons and the stages of adaptation of children to new living and learning conditions. It highlights the main criteria for determining the successful adaptation of IDP children to an educational institution. Behavioral features of applicants for education from among children of internally displaced persons of different age categories are analyzed. The algorithm of psychological support of students with post-traumatic stress disorder is characterized.

Keywords: V.O. Sukhomlynskyi, feelings, emotions, adaptation, forced migrants, IDP children, post-traumatic stress disorders.

 

Вступ. На любові до дітей тримається світ… Цей постулат в усі часи був головним кредом  кращих педагогів, серед яких і Василь Олександрович Сухомлинський – український  вчитель, найвидатніший педагог ХХ століття.

Заслуга Василя Олександровича полягає в тому, що він уперше у вітчизняній педагогіці показав роль почуттів, інтелектуальних емоцій у стимулюванні навчальної діяльності школярів, довів, що їх послідовний розвиток – реальна основа формування світоглядних переконань.

Для Сухомлинського-педагога знання та почуття дітей завжди виступають у нерозривній єдності, у тісній взаємодії зі способом їхнього життя, в усьому його розмаїтті. "Оволодіння знаннями – це ідейно багате, багатогранне, емоційно насичене життя особистості. Пізнаючи і знаючи, людина хоче, прагне, любить, співчуває, гнівається, зневажає, ненавидить" – писав він [4 , т. 1, с. 110]. Коли процес пізнання супроводжується емоційними переживаннями і збудженням почуттів людини, тоді знання набувають особистісної значущості, стають внутрішнім регулятором поведінки.

З початком повномаштабного вторгнення росії в Україну діти стали найбільш вразливою групою населення. Адже вони зазнають прямого впливу насильства, травмуючих подій та емоційного стресу, що  глибоко впливає на  психологічний розвиток і майбутнє підростаючого покоління. Все, що відбувається навколо них сьогодні невідомо які наслідки матиме в майбутньому.

Мета статті полягає у вивченні підходів до вирішення проблем успішної адаптації дітей ВПО та психологічний супровід здобувачів освіти з посттравматичним стресовим розладом

Виклад основного матеріалу дослідження

«Війна – це всенародне горе, всенародне лихо; нічого крім прокляття і ненависті, вбивство людини людиною в душі людській викликати не може» - пише Василь Олександрович. [2, с. 475].

Під час війни діти стикаються з небезпекою вибухів, обстрілів і мінних полів. Вони змушені жити в постійному страху за своє життя і безпеку. Багато дітей травмуються фізично або психічно, а деякі навіть стають інвалідами внаслідок воєнних дій.

Важливо пам'ятати, що діти – це майбутнє нашого суспільства, і ми повинні гарантувати їм безпеку, захист і можливості для здорового розвитку. Вони заслуговують на особливу увагу та піклування, особливо під час війни та конфліктів, щоб мати змогу реалізувати свій потенціал та жити гідне життя.

Один із найвідчутніших факторів війни на дітей – це втрата близьких родичів, батьків і друзів. Багато з них залишаються сиротами або змушені жити в розорених і дезорганізованих умовах. Це не тільки створює матеріальні труднощі, а й призводить до емоційної травми, відчуття втрати та відчуження.

Особливо гостро це відчули діти з сімей вимушених переселенців. У них одна травма накладається на іншу, тому що загроза життю та благополуччю за місцем попереднього проживання поєднується із необхідністю контактувати із незнайомим середовищем.

Стресовою і травматичною ситуацією ці події стали для дітей, які змушені були змінити місце проживання і отримали статус «діти-переселенці», тому що діти взагалі є більш вразливими та чутливими до впливу несприятливих чинників оточуючого середовища, аніж дорослі. Пережитий травматичний досвід впливає на когнітивні процеси, особливості поведінки, міжособистісні відносини, самооцінку і, в цілому на світогляд.

Ці травмуючі обставини залишають дитину без стабільного, безпечного та підтримуючого оточення, яке є необхідним для нормального розвитку. Навіть якщо сім’я переїхала на нове місце в повному складі, дорослі не можуть приділяти вихованню і проблемам дітей стільки ж уваги, скільки приділяли раніше. Батьки, самі переживаючи тяжкий стрес та кризу ідентичності, не завжди здатні виконувати звичні сімейні ролі. Вони часто не мають сил, щоб допомогти своїм дітям. Із втратою найближчого оточення, близьких, родичів, сусідів, сім’я втрачає значну частину соціальної підтримки [1, с. 57].

Я працюю з сім’єю, яка виїхала з окупованої Херсонщини: батько, мати і двоє дітей. Вони пройшли чотири етапи адаптації.

1. Перший етап адаптації – «туристичний», вони відчували задоволення від переїзду, ейфорія від відчуття порятунку з небезпеки, яка спонукала їх до переселення, зниження критичності та намагання не думати про можливі подальші труднощі. На цьому етапі дорослі і діти  розслабилися і «видихнули» накопичене раніш психічне напруження. Але це тривало до десяти днів, а потім розпочався важкий другий етап.

2. Другий етап – розчарування. Вони  зіткнулися з накопиченням проблем, починаючи з пошуку житла, і закінчуючи працевлаштуванням. Стереотипи минулого життя вступили у конфронтацію з новими умовами. Переселенці порівнювали нові умови зі звичними та зациклювалися на їхній несхожості. Виникло відчуття неспроможності пристосуватися до нового середовища через складність ревізії власних поглядів. Почало зростати відчуття втрати «дому». Виникло розчарування у виборі місця переселення та сумніви у правильності самого переїзду. Переселенці зіштовхнулися з відчуттям втрати ролі, адже тепер все доведеться починати заново, з чистого аркуша. І найбільш травмуючим чинником для дітей стало те, що батько одержав повістку і пішов служити в ЗСУ.

3. Третій етап – «дно». Загострилася дратівливість та агресія. На цьому етапі виникли психосоматичні розлади та депресія у мами, вона залишилася без чоловіка з яким не розлучалась з дня весілля, різні неврологічні проблеми у дітей, особливо у молодшої доньки, яка дуже сумувала за татом. Вони почали хворіти без видимих на те причин, порушився режим сну. Саме на цьому етапі у мами виникло непереборне бажання повернутися у звичну обстановку та соціальне середовище, незважаючи на небезпеку. В цей час мама забула справжні причини переселення тому, що домашня обстановка здавалася острівцем спокою та затишку, місцем, де можна нарешті відпочити, скинути напругу і стати собою. Тут ключовим для переселенця стає прийняття рішення та вибір – або пересилити себе і почати адаптуватися, навіть якщо поки що нічого не виходить, або розчаруватися у собі та новому місці і повернутися назад. Повернутися назад мама не змогла, так як вона відповідає за безпеку дітей, діти почали відвідувати навчальний заклад. І в їхньому житті настав четвертий етап.

4. Четвертий етап – пристосування. Сім’я налагоджує побут, звикає до соціального середовища та до самої місцевості, до життя у модульному містечку. Навчається жити у новій культурній парадигмі. Обростає новими соціальними контактами. Звикає до умов праці. Засвоює місцеві традиції соціальних взаємодій та починає їх відтворювати у повсякденному житті. Відновлюється впевненість та відчуття життєвої перспективи саме у даній місцевості («тут і тепер»). Мама менше «оглядається» на минуле, а намагається «дивитися» у майбутнє з ракурсу життя у новому місці і спрямовує на це дітей. Формується самоідентифікація на основі поступового ототожнення себе з місцевим соціумом (попереднє відчуття протиставляння «Я-вони» замінюється відчуттям «Ми»).

Важливо звернути увагу на основні критерії визначення успішності адаптації дітей вимушених переселенців до навчального закладу.

1. Презентаційний компонент адаптації до освітнього процесу полягає в ознайомленні дітей та їхніх батьків з особливостями організації навчально-виховного процесу, специфікою та особливостями діяльності навчального закладу (розпорядок, графік занять, вимоги до одягу, критерії оцінювання тощо). Важливо, щоб класний керівник (або інший педагог чи психолог) ознайомив дитину з навчальним закладом, провів екскурсію (самостійно чи попросив це зробити нових однокласників), розповів про вимоги, які висуваються перед новоприбулим, про свята і традиції, норми та правила саме цього навчального закладу.

2. Поведінковий компонент адаптації відображає, як дитина дотримується правил поведінки в навчальному закладі, відповідає загальноприйнятим нормам.

3. Емоційний компонент адаптації полягає в загальному емоційному стані дитини під час перебування у школі.

4. Соціально-психологічний компонент полягає в характеристиці місця особистості в системі офіційних та неофіційних стосунків. Проблема в тому, що ставлення до учня формується ще у молодших класах і рідко змінюється з роками, що ускладнює інтеграцію новоприбулого і нерідко призводить до його низького статусу в новому колективі та створює передумови для ситуації відторгнення.

5. Навчальний компонент полягає в успішності учня у навчальній діяльності. Низький рівень володіння розмовною українською мовою ускладнює процес навчання для переселенців із традиційно російськомовного регіону. Для поліпшення адаптації дітям-переселенцям потрібно організувати додаткові заняття з мови, в разі потреби треба залучати вчителя-логопеда, який допоможе із постановкою вимови. Дуже важливо створювати для новачків ситуації успіху, щоб діти не втратили віри в себе й мотивації до навчання

Працюючи з дітьми вимушених переселенців я найчастіше зіштовхуюсь з такими поведінковими особливостями здобувачів освіти.

Діти молодшого та середнього шкільного віку:

⮚           пошук у батьків відповідей на запитання: «Мамо, все буде добре?», «Коли це все закінчиться?», «А війни в нас не буде?»;

⮚           потреба в захисті;

⮚           різка зміна поведінки;

⮚           очікування підтримки в дорослого;

⮚           програвання ситуації;

⮚           замкненість;

⮚           усамітнення;

⮚           підвищена тривожність,

⮚           плаксивість, роздратованість;

⮚           розлади сну, апетиту;

⮚           підвищена агресивність (на людей, предмети);

⮚           зануреність у свій світ;

⮚           комп'ютерна залежність (агресивні ігри);

⮚           копіювання поведінки дорослих, манери спілкування;

⮚           загальмованість;

⮚           поява комплексу «Я — поганий» і це я заслужив;

⮚           загальмованість у пізнавальній сфері;

⮚           дитина ставить батькам значну кількість запитань;

⮚           відстороненість, уникання соціальних контактів;

⮚           постійне повторення розмов про подію;

⮚           неготовність чи небажання відвідувати школу;

⮚           відчуття та демонстрація страху;

⮚           проблеми з пам'яттю та концентрацією уваги;

⮚           проблеми соматичного характеру (фізичні симптоми, пов'язані з емоційним стресом);

⮚           занепокоєння долею інших постраждалих;

⮚           самозвинувачення та відчуття провини.

Діти підліткового віку:

⮚      бурхливі реакції;

⮚      завмирання;

⮚      замикання в собі чи жалість до себе;

⮚       уникнення контактів, агресія;

⮚      групування із ровесниками, щоб не бути на самоті;

⮚      страх залишатися самому;

⮚      пошук винного (батьків — як ви це допустили?);

⮚      глибоке відчуття горя;

⮚      відчуття сорому чи провини за те, що не вдалося чи не було можливості допомогти постраждалим;

⮚      реакція заперечення;

⮚       агресивність;

⮚      відхід у деструктивну поведінку (уживання алкоголю, тютюну, наркотичних речовин);

⮚      бажання виділитися;

⮚      бажання бути героєм (тягнуться в місця небезпеки, щоб реалізувати себе)

⮚      провокуюча поведінка;

⮚      зростання проявів ризикованої чи самодеструктивної поведінки;

⮚      відчуття безпорадності та безнадії щодо сьогодення та майбутнього.

Саме діти підліткового віку дуже небезпечна група, якщо дорослий не може впливати на неї. Це вік, коли відбувається розчарування в батьках. Якщо в підлітка з батьками не склалися довірливі відносини, то підлітки шукають їх за межами родини, серед однолітків або старших за віком. Які будуть наслідки, залежить від «вулиці». Якщо група за своєю поведінкою антисоціальна, то й наслідки відповідні. Якщо це волонтери, то можемо говорити про позитивний вплив і відповідну поведінку.

З цього можна зробити висновки, що майже всі діти-переселенці мають досвід життєвих потрясінь і потребують допомоги з відновлення їхнього психічного здоров’я [3, с. 10].

Метою психологічної підтримки цієї категорії дітей має бути допомога в подоланні проблем розвитку, викликаних пережитим досвідом вимушеної міграції. Майже всі діти вимушених переселенців мають посттравматичний стресовий розлад, тому потрібно звернути увагу на алгоритм надання психологічної підтримки цим дітям.

Психологічний супровід учнів з посттравматичним стресовим розладом має включати в себе наступні напрями роботи.

1. Психодіагностика посттравматичного стресового розладу з використанням невербального спостереження за реакцією дитини під час спілкування з практичним психологом, тілесними сигналами несвідомих процесів (приховані емоції, витіснені, але актуальні переживання), аналіз висловлювань дитини (особисте ставлення дитини до травми і її значення для неї), проективних методик (виявляють актуальні процеси емоційно-вольової сфери, дозволяють зрозуміти, наскільки травма спотворила сприйняття себе та навколишнього світу, виявити особливості реакції на подію), опитувальника Басса-Дарки, симптоматичного опитувальника Ю. Олександровича, батьківської анкети для оцінки травматичних переживань дітей, тесту тривожності Спілбергера-Ханіна та інших методик, які пройшли експертизу відповідно до Положення про експертизу психологічного та соціологічного інструментарію, що застосовується в навчальних закладах. Психологічна діагностика учнів здійснюється за згодою батьків чи осіб, які їх замінюють.

2. Психологічне консультування учнів з посттравматичним стресовим розладом передбачає індивідуальну та групову пситхоконсультаційну допомогу. Для елімінації травматичного стресу використовують емпатійне слухання як засіб, що знімає частину внутрішньої емоційної напруги. Якщо дитині необхідно проговорити, емоційно відреагувати переживання, що накопичилися з приводу травми – використання цього прийому допомагає їй відчути себе почутим, легалізувати травмуючі переживання, у відповідь на емоційну підтримку і прийняття з боку практичного психолога.

3. Психолого-педагогічне консультування батьків учнів з посттравматичним стресовим розладом. В основному, консультування спрямоване на розвиток можливостей сімейної психокорекції посттравматичного стресового розладу, підвищення адаптивних можливостей самих батьків.

4. Психолого-педагогічне консультування і просвіта педагогічного колективу ліцею з питань супроводу дітей з посттравматичним стресовим розладом з метою безпечного та дружнього середовища у закладі.

5. Психокорекція посттравматичного стресового розладу спрямована на допомогу дитині стати над ситуацією, навчити її пристосовуватися до дійсності і долати психотравмуючі впливи. В її основі – використання комплексу психокорекційних методик: заняття в арт-студії, навчання прийомам релаксації і зняттю м'язової напруги, психокорекційні вправи,  соціально-психологічні тренінги, різні прийоми групової та індивідуальної арт-терапевтичної корекції (фіксація травмуючих переживань у формі малюнка, метафори, складеної дитиною про себе історії – дозволяють направити в певне русло емоційну енергію, знизити її руйнівний потенціал, зробити керованою і доступною для терапевтичного розуміння свідомості дитини).

Висновки. Сім’ї вимушених переселенців стоять перед великими змінами, адже вимушено повинні адаптуватися до нових умов. На жаль, ці діти зазнають важких переживань внаслідок стресових ситуацій. Водночас наявність сім'ї допомагає дитині вистояти навіть у найболючіших ситуаціях психологічного шоку від війни та воєнних дій. Залежно від того, як дитина сприйме та осмислить стресову ситуацію, залежатиме її здатність проігнорувати загрозу або обійти джерело стресу і не думати про можливі наслідки. Вчені доводять наявність захисних чинників у дитини, які допомагають їй вижити у критичних ситуаціях. До них вони відносять якості характеру дитини та навколишнє середовище, що надає їй необхідну підтримку.

Неоціненну роль при цьому  відіграє сім'я. Тільки мама, тато та рідні здатні надати дитині підтримку, вселити в неї почуття захищеності та впевненості. Адже родинна підтримка служить своєрідним амортизатором проти всіх зовнішніх небезпек, що загрожують дитині.

Василь Олександрович писав «Справжній іспит патріотичним почуттям та переконанням – це війна; тільки в зіткненні з смертельною небезпекою цілком розкривається справжня сутність вірності, відданості» [ 2 ,  с. 475]. Дуже шкода, що нашим дітям доводиться платити високу ціну за любов до Батьківщини, за патріотизм, за віру в світле майбутнє. Але важливо пам'ятати, що це все тимчасово, і ми неодмінно зможемо пройти через всі випробування. Адже, чим довше діти перебувають на відстані від військових дій і всього, що з ними пов’язано, тим більше вони заспокоюються, адаптуються та починають наповнювати своє життя новими враженнями й емоціями.

 

СПИСОК ВИКОРИСАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.         Богданов С., Залеська О. Психосоціальна підтримка в кризовій ситуації : методичний посібник для педагогів. Київ : Пульсари, 2018. 76 с.

2.         Василь Сухомлинський. Я розповім вам казку… Філософія для дітей / уклад. Сухомлинська О.В. Х. : ВД «Школа», 2016. 576 с.

3.         Поради для батьків – вимушених переселенців: методичні рекомендації / Ірина Зубіашвілі, Ольга Лавренко; за ред. О. Лавренко. Київ : Інститут психології імені Г.С.Костюка НАПН України, 2022. 55 с.

4.         Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5 т. К. : Рад. шк., 1976.