Калініченко Н. «ВАЖКІ ДІТИ» В ПЕДАГОГІЦІ ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО

 

Калініченко Надія

м. Кропивницький

 

«ВАЖКІ ДІТИ» В ПЕДАГОГІЦІ ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО

У доповіді розкриваються особливості роботи з  «важкими дітьми»  у школі Василя Сухомлинського. акцентується увага на всебічному вивченні особистості дитини, створенні комфортного виховного середовища,  вдосконаленні професійної підготовки вчителів у психологічному семінарі.

     Ключові слова: школа Василя Сухомлинського, «важкі діти», виховне середовище, психологічні семінари.

The report reveals the peculiarities of working with "difficult children" at Vasyl Sukhomlynskyi's school. attention is focused on the comprehensive study of the child's personality, the creation of a comfortable educational environment, and the improvement of the professional training of teachers in psychological seminars.

     Keywords: school of Vasyl Sukhomlynskyi, "difficult children", educational environment, psychological seminars.

Вступ. Концепцією Нової української школи одним із державних пріоритетів в освіті визначено особистісно орієнтоване навчання і виховання, що вимагає психологізації освітнього процесу шляхом підвищення психологічної компетентності всіх його учасників: учнів, вчителів, батьків.

Педагог-гуманіст Василь Сухомлинський у численних творах наголошував, що стати справжнім майстром педагогічної праці можна  лише за тієї умови, коли протягом усього життя вчитель вивчає психологію, поглиблює свої психологічні знання, вміє  бачити й відчувати світ дитинства з його складною емоційною гармонією.

Мета дослідження – проаналізувати праці педагога, виокремити ті положення і рекомендації, які залишаються актуальними в умовах сьогодення і сприятимуть розвитку інклюзивної компетентності учителів, які  працюють з «важкими» дітьми.

Виклад основного матеріалу. Директор школи в Павлиші впродовж десятиліть наполегливо працював над системою роботи вчителя – основи його професійної діяльності. Відмовившись від авторитарної концепції виховання, він прагнув створити кожному вихованцеві умови для саморозвитку. Роль вчителя в цьому процесі особлива: це і поводир, і керівник, і високоосвічений фахівець, і в той же час – друг, товариш дитини, високий авторитет якого тримається на силі духовності та інтелекту самого вчителя. Учитель, вихователь, наставник у Василя Олександровича сприяє саморозвитку й самовихованню учнів, гармонізує оточення дитини, створює умови для естетичної творчості як джерела облагородження сили праці.

У Павлиській школі культивувався рівень художньо-естетичної культури особистості, – потреб, почуттів, поглядів, переживань, оцінок, а також розвиток умінь активної перетворювальної діяльності у праці, побуті, природі, взаємовідносинах, – спрямовувався на гармонізацію навколишньої дійсності, де домінуючою була дитина, становлення і розвиток її гуманістичних світоглядних переконань.    Для розвитку естетичної творчості своїх вихованців у Павлиській школі директор і вчителі використовували навколишню  дійсність, яка внаслідок спільних зусиль вдосконалювалася, збагачувалася, як і самі вихованці та вихователі. Джерелом естетичної творчості була музика – «мова почуттів, переживань, найтонших відтінків настрою»; живопис, природа – «вчимо дітей слухати музику природи»; літературні спроби учнів – яскраве свідчення потреби у творчості; екскурсії і туристичні походи тощо. У школі створювалися умови для естетичної творчості всіх без винятку учнів. Кожен колектив мав власний куточок краси на шкільній садибі – квіти, частину яких з настанням холодів діти пересаджували в теплицю, троянди, бузок, виноград, персики.       Уроки мислення викликають захоплення.  Багато видів дитячої праці були синтезом творчості з прикладним мистецтвом (випилювання, випалювання, ліплення, вишивання тощо). Поряд з вимогами технології під час роботи у майстерні,  теплиці, на навчально-дослідній ділянці, у полі перед учнями ставилася вимога творити красу, формувати почуття прекрасного. Дитячі роботи вміщували у шкільні рукописні журнали «Наша творчість» і «Наша думка». Вони захоплюють своєю красою відчуття навколишньої дійсності, вмінням змалювати картину словом, як пензлем, де кожне слово, мов пелюстки квітки, має неповторний колір і аромат. Такими є десятки і десятки учнівських робіт  [4].

Сухомлинський прагнув створити умови для  вчителів з поглиблення психологічних знань з метою пізнання особистості учня, його характеру, темпераменту, здібностей, рівня розвитку, стану здоров’я.  З цією ж метою у Павлиській школі в 1965 році вперше в СРСР у системі середньої освіти розпочав роботу психологічний семінар. Провідна роль у ефективній  організації семінару належада  Сухомлинському і була зумовлена його цілеспрямованою діяльністю як педагога-дослідника,  вченого, директора школи, який глибоко вивчав теорію педагогічної психології, всебічно аналізував педагогічну практику,  психологічний стан як вчителів, так і учнів у різних навчальних і життєвих ситуаціях. Семінар, присвячений дитині  – спільна робота директора, завуча, вчителів, зазначав педагог. Наукове дослідження особистості дитини для Сухомлинського було однієї з головних умов наукового керівництва школою, педагогічним  колективом [1, c. 448].

Приділялася увага вивченню інтелектуального життя сім’ї, індивідуальним особливостям розумового розвитку – пам’яті, мови, мислення, емоційної культури дитини. Особливо важливою і відповідальною була  підготовка питань, що стосувалися відхилень у розумовому розвитку дитини.

 Зібрані шляхом досліджень та спостережень відомості узагальнювалися  у психологічних характеристиках. Психологічний семінар для вчителів був підготовкою до занять батькіської школи, сприяв підвищенню педагогічної культури. «Психологічний семінар – це те саме, що консиліум з найбільш розумних, досвідчених лікарів… На занятті психологічного семінару ми досліджуємо людину» [1, c. 460]. Відомий український педагог в практичній діяльності нагромадив безцінний особистий досвід роботи з важкими дітьми, який висвітлений у численних педагогічних працях, зокрема «О «трудных» подростках», «О «трудном» ученике и его товарищах», «О «трудных» и невозможних», «На нашей совести – человек», «Виховуйте розум дитини», «Трудные дети», «Безнадежно отстающий…», «Про роботу з «важкими» учнями» та інших. Розмову про важких дітей Василь Олександрович вважав великою і нелегкою. По суті, це одна з найскладніших проблем виховання, проблема, за байдуже ставлення  до якої доводиться розплачуватися дорогою ціною. Крім труднощів розумового виховання є ще й інші – труднощі морального характеру, перенесені дітьми травми і потрясіння, які залишають  глибокий слід в їхніх серцях [2].

Відповідаючи на питання «Хто ж вони – важкі діти?» Сухомлинський наголошує, що важка дитина – це маленька людина, у якої з різних причин є ненормальності, якісь відхилення в розумовому розвитку. Звичайні методи і прийоми виховання, які дають добрі результати в роботі з основною масою дітей, до важких дітей застосовувати марно, треба шукати якісь інші, особливі методи і прийоми виховання. Важкі діти – поняття складне. У кожного з них є щось своє, особливе, індивідуальне, не схоже на інших важких дітей: своя причина, свої особливості, відхилення від норми, свої шляхи виховання. Розуміючи, що ніякими зусиллями від важкого учня не доб’єшся таких самих знань, як від інших дітей, учитель звикає вимірювати його успіхи особливими мірками: для кожної важкої дитини – своя мірка. Дитина прагне з усіх сил зробити те, чого від неї вимагає вчитель. Вона вірить в учителя, поважає його. Вона дорожить кожним своїм маленьким успіхом. Похвала вчителя для неї – живодайне джерело нових внутрішніх сил, необхідних для успішної праці. Учитель ніколи не дорікає вихованцеві за недбайливість чи нетямущість, але й не втрачає віри в його сили. Він морально підтримує дитину. Це воістину велика мудрість, людська терплячість вихователя: протягом багатьох тижнів бачити, як у дитини нічого не виходить, як маленькі, дуже скромні досягнення даються їй нелегкою працею, і водночас бути переконаним у тому, що в дитини зрештою вийде те, до чого вона прагне.  Сухомлинський застерігає вихователів від застосування особливих, сильних заходів у роботі з такими дітьми: «Той, хто намагається діяти на дитину сильними, «вольовими» засобами, робить важкопоправну помилку. Важкопоправна або взагалі непоправна ця помилка тому, що після застосування «вольових» засобів стають безсилими ті засоби, які необхідно застосовувати і які є єдиним виходом. Найважливіше, що вимагається від учителя і що здається на перший погляд справою дуже простою, а насправді є сферою найтоншої педагогічної майстерності, – це зміцнювати у дитини віру в свої сили і терпляче чекати того моменту, коли відбудеться хоча б маленьке зрушення в її розумовій праці» [3]. Характеризуючи проведений ним педагогічний експеримент, Учитель зазначає: «За 35 років через мої руки (найголовніше, треба сказати, через душу, через серце) пройшли 107 дітей зі зниженою, ослабленою пам'яттю, дітей недоумкуватих, з якими проводилась спеціальная виховна робота від 5 (іноді від 3-4) років до 15-16 (у половині випадків) і до 17-19 років (у другій половині випадків). Неправильне виховання цих дітей в ранньому дитинстві – це узагальнення найрізноманітніших умов, фактів, обставин, серед яких, хоча і з деяким ризиком, але все ж можна виділити головне» [3, с. 250]. До головного педагог-гуманіст відносить:

– інтелектуальну обмеженість, убогість духовного життя сім'ї, взаємин між батьками і  між матір'ю і дитиною, батьком і дитиною. У спілкуванні з дитиною мати до 3-річного віку обходилась двомастами-трьомастами слів, а іноді і однією сотнею слів, які до тогож були емоційно невиразними;

– з інтелектуальною убогістю завжди поєднувалася убогість, обмеженість емоційного життя, що позбавляло  дітей  радості відкриття, радості і гордості від думки, що вони своїми зусиллями щось пізнають, в чомусь переконуються.

Вчителя засмучувало, що внаслідок інтелектуальної та емоційної убогості духовного життя сім'ї для окремих дітей до 4-5-річного віку залишались невідомими емоційні барви слова, які можна осягнути тільки з дитячої казки, з народної пісні, з прислів'я, через спілкування з природою;

– однією з несприятливих умов, що обумовлюють знижену, ослаблену пам'ять, недоумство, Василь Олександрович визначає відсутність повноцінного материнського виховання принаймні у перші два-три роки життя дитини. Відсутність справді людського оточення в дитячі роки – головна причина того, що окремі діти стають важкими. Є й інші причини, наприклад, перенесені в дитячому віці інфекційні хвороби, алкоголізм батьків.

Ще раз і ще раз Сухомлинський спининявся на тому, що важка дитина потребує виняткової уваги і терпіння на уроці, де вона працює поруч з більш здібними дітьми. Жодним словом, жодним жестом не можна дати відчути цій дитині, що вчитель перестав вірити в її майбутнє. Подальша їх доля лежить на совісті батьків, школи, суспільства. Духовне, інтелектуальне життя цих громадян, як правило, убоге і обмежене. У них вкрай бідні духовні потреби. Багато хто з них в роки отроцтва і ранньої юності стають правопорушниками і навіть злочинцями. І все ж вони не є людьми приреченими. Педагог був переконаний, що вчити і виховувати їх треба саме в нормальній школі. Не їхня провина, що приходять вони в школу кволими і слабенькими. Гуманну місію вихователя він бачив в тому, щоб рятувати цих дітей, вводити їх в світ суспільства.

Роки перебування в початкових класах у розумного, досвідченого педагога, яким був Сухомлинський, ставали для дитини школою мислення. Ідучи в природу або в світ праці з групою важких дітей, він прагнув, щоб сприйняття дитиною речей, предметів, явищ навколишнього світу забарвлювалось яскравими емоціями. Паралельно з основними уроками, де вчаться всі діти, ці спеціальні заняття з важкими дітьми проводились протягом двох-трьох років залежно від ступеня відставання розумового розвитку і від досягнутих результатів. Результати приходили не відразу. Сто уроків мислення могли здаватися безрезультатними, і лише на сто першому учитель бачив в очах дитини перший вогник допитливості.

Результатом, який можна побачити, в певному розумінні виміряти, в даному разі був не запас знань, якими оволодіває дитина, а передусім цікавість, допитливість, здатність бачити незрозуміле, шукати відповідь на питання, що схвилювало, відчутне  прагнення до пізнання.

У процесі проведеного тривалого педагогічного експерименту Сухомлинський власною педагогічною діяльністю з «важкими» дітьми довів, що це можливо, якщо майстерність вчителя поєднуватиметься з педагогікою серця.

Висновки. Досвід учителя-гуманіста Василя Олександровича Сухомлинського з проблеми навчання  та виховання  «важких» дітей в загальноосвітній школі віддзеркалює одну з головних демократичних ідей – усі діти є цінними й активними членами суспільства. Його унікальна методика роботи з такими дітьми розкривається в численних педагогічних працях. Спеціальна хрестоматія, збірники задач, уроки мислення були тією  освітньою програмою, яка сприяла розкриттю кожного учня, враховувала його потреби, відповідала здібностям вихованця. Вчитель прагнув створювати дітям з особливими потребами спеціальні умови та підтримку, які включали виховуюче середовище, медико-соціальний  та психолого-педагогічний супровід. Але саме головне – із 107 «важких» дітей, які вчилися життєдіяльності в оточенні здорових дітей, сформувалася спрямованість до повноцінного життя, до усвідомлення власної спроможності, підвищення якості власного буття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1 Сухомлинський В.О. Вибрані твори. В 5-ти т.  Павлиська середня школа. Розмова з молодим директором. К. : Рад. школа, 1977. Т. 4. 640 с.

2. Сухомлинский В.А. Осторожно: ребенок. Литературная газета. 1969. 19 февраля (№ 8).

3. «Обережно: дитина!»: В.О. Сухомлинський про важких дітей : тематич. зб. / упоряд. Т. В. Філімонова; за наук. ред. проф. О.В. Сухомлинської. Луганськ:  Державний заклад «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», 2008. С. 250-251.

       4. Калініченко Н.А. Світлий геній Павлиша. Збірник статей. Видання третє, доповнене. Кропивницький : ТОВ «Імекс ЛТД», 2018. 268 с., іл.