Краєва О. СТОКГОЛЬМСЬКИЙ СИНДРОМ УКРАЇНЦІВ ЯК ІДЕНТИФІКАЦІЯ З АГРЕСОРОМ

 

Краєва Оксана,

незалежний дослідник Мангеймського університету

СТОКГОЛЬМСЬКИЙ СИНДРОМ УКРАЇНЦІВ

ЯК ІДЕНТИФІКАЦІЯ З АГРЕСОРОМ

Здійснюється опис стокгольмського синдрому у соціальному контексті, де жертвою постає ціле суспільство, суспільство, яке виявляє та транслює ознаки прихильності до свого загарбника та поневолюючого. Надається короткий аналіз причин стокгольмського синдрому, таких як спотворення реальності, поведінка кривдника та втрата контролю. Стокгольмський синдром з одного боку розглядається як несвідомий механізм виживання, який свого історичного часу допоміг колонізованому суспільству демонструвати «оптимальну» поведінку в небезпечній ситуації, а з іншого боку заглибив перебіг державотворчості українського суспільства та нації.

Ключові слова: втрата контролю, поведінка кривдника, синдром Ліми, соціальний стокгольмський синдром, спотворена реальність, стокгольмський синдром.

The Stockholm syndrome is described in a social context where the victim becomes society as a whole, a society that exhibits and transmits signs of affection towards its oppressor and subjugator. A brief analysis of the reasons for the Stockholm syndrome is provided, such as distortion of reality, perpetrator behavior, and loss of control. On one hand, the Stockholm syndrome is viewed as an unconscious survival mechanism that historically helped the colonized society demonstrate "optimal" behavior in dangerous situations, on the other hand, it has influenced the course of state-building in Ukrainian society and nation.

Key words: loss of control, perpetrator behavior, Lima syndrome, social Stockholm syndrome, distorted reality, Stockholm syndrome.

Вступ. Значний час перебування українців колонією рф призвів до неабиякого набуття ознак та характеристик так званого Стокгольмського синдрому. І хоча цей термін зрідка використовується в академічних дослідженнях, він періодично з’являється в закордонних засобах масової інформації не лише у зв’язку із захопленням заручників, але й в інших контекстах, таких як домашнє насильство тощо.

Назва Стокгольмського синдрому походить від назви шведської столиці, де вперше у 1973 році було помічено це явище під час пограбування банку. Зловмисник п'ять днів тримав у полоні чотирьох банківських працівників. Під час і після захоплення заручники симпатизували злочинцю і навіть виявляли більше страху перед поліцією, ніж перед злочинцем. Стокгольмський синдром подекуди можуть називати Гельсінкським синдромом [1; 6]. Для нашої розвідки бажано було б встановити соціальний контекст набуття та перебігу Стокгольмського синдрому, як синдрому, який безпосередньо охоплює значну кількісну складову суспільства як такого.

Виклад основного матеріалу. У цьому контексті, неабиякий інтерес для нас представляє праця Şahiner Kerem Tarık, який розглядає окреслену проблему не в індивідуальному вимірі психологічного знання, а в соціальному та історичному вимірі на прикладі євреїв [5]. Концептуалізацією «Соціального Стокгольмського синдрому» вчений намагається пояснити такі соціальні рефлекси, як захоплення та наслідування, вироблені у «суспільства нижчого класу» проти «суспільства вищого класу», після того, як суспільства, як і окремі особи, перебували в положенні «другого сорту» під ієрархічною перевагою іншого суспільства в будь-який час історії, були замучені чи поневолені.

У зазначеній статті наголошується на тому, що суспільства, які пережили вищезгаданий досвід, мають схожі характери та практики з панівним суспільством, з яким вони стикалися раніше, коли здобули свободу [5]. Вищевказане можна транспарентно перенести на українське суспільство, суспільство, яке більш ніж 70 років перебувало в якості заручника північної імперії (країни в минулому під трансформаційною назвою від «московія» до СРСР (на той час УРСР (Украї́нська Радя́нська Соціалісти́чна Респу́бліка) (6 січня 1919 - 24 серпня 1991) була однією з союзних республік у її складі), за теперішньою назвою – рф).

Направду вкрай актуальною от вже як 30 років, після здобуття Україною Незалежності, постає питання актуалізації досліджень психотравматизації українського суспільства в історичному контексті на предмет не лише наявності Стокгольмського синдрому, але й його подолання, оскільки можна утвердити думку, що психологічний аналіз, заснований на цій концепції, сприятиме осмисленню характеристик і поведінкових патернів українського суспільства в цілому до війни та під час війни.

Тож, як саме можна описати Стокгольмський синдром у соціальному контексті, де жертвами постає ціле суспільство, суспільство, яке виявляє та транслює ознаки прихильності до свого загарбника та поневолюючого.

У загальноприйнятому сенсі Стокгольмський синдром трактується як зміна поведінки жертви (заручника) під час і після захоплення. У жертви часто виникають позитивні почуття, такі як симпатія до кривдника чи його розуміння, у деяких випадках розвинена симпатія може навіть призвести до почуття любові [6]. Крім того, з’являється певна емоційна прихильність полоненого (в'язня) до свого викрадача [5], що спотворює сприйняття за певних обставин, через що жертви (заручники) адаптують свою поведінку (наприклад, розвиваючи співчуття і, отже, співпрацюючи) до небезпечної ситуації, в якій опинилися [1; 6]. Варто зазначити, що досліджуваний синдром виникає несвідомо, збільшуючи власні шанси на виживання [6; 7, с.2]. Саме тому, з точки зору пригнобленого, є раціональним і життєво важливим виявляти солідарність із кривдниками [7, с. 189].

Окрім того, стокгольмський синдром часто пояснюють як несвідомий психологічний захисний механізм, за допомогою якого відбивається надзвичайний екзистенціальний страх [3].

Зрештою, стокгольмський синдром також може виникнути внаслідок травми вимушеної прихильності. У ситуації полону жертви піддаються таким почуттям, як безпорадність, безсилля та втрата контролю. Травма вимушеної прихильності характеризується вимушеною близькістю та парадоксальною вдячністю («могло бути гірше»). Таким чином, прийняття сторони та ототожнення з кривдником можна пояснити як спробу відновити зруйнований образ себе, особливо здатність до самовизначення та самозахисту. Це може призвести до самовідмови на користь кривдника з прийняттям його світогляду, ідеології тощо, щоб мати можливість вижити в більш захищений спосіб [3]. Таким, чином, з описаного вище витікатиме, що все, що українцям у загальній своїй масі залишалося під час поневолення та багаторічної колонізації північним кривдником із імперською свідомістю, це керуватися стратегією «виживання», замість актуалізації стратегії «життя», що значно вирізняє наше суспільство у порівнянні з європейським суспільством.

Окремо, слід зазначити, що не у кожного заручника розвивається Стокгольмський синдром, що в історичному контексті значно посприяло багатостолітній системній боротьбі українців за власну волю та свободу.

Деякі теорії припускають, що надія на втечу також може бути причиною виникнення стокгольмського синдрому. Високий рівень збудження, викликаний страхом, може бути неправильно витлумачений як прихильність. Інтерпретуючи ці почуття як прихильність, це дає заручнику надію і, таким чином, окреслює у свідомості можливі шляхи втечі [4, с.4].

Незважаючи на той факт, що діагноз стокгольмського синдрому не описано в жодній міжнародній системі класифікації та не є підтвердженою хворобою [4, с.1], вельми доречним для нашого аналізу постає розгляд причин стокгольмського синдрому, таких як спотворення реальності, поведінка кривдника та втрата контролю [6].

Отже, про «спотворену реальність» можна говорити у випадках, коли жертви почуваються покинутими, ізольованими від зовнішнього світу та не мають інформації про поточну ситуацію, в якій опинилися; єдиними соціальними контактами є самі заручники, що звісно викликає зміни у сприйнятті та призводить до спотворення реальності [6]. У випадку нашого суспільства, семидесятирічне перебування в окупаційних лещатах СРСР без можливості виїхати за кордон через наявність «залі́зної заві́си» (англ. Iron Curtain) суттєво посприяло формуванню вищезазначеного синдрому.

«Поведінка кривдника» відіграє не менш значну роль у розвитку Стокгольмського синдрому. Часто зловмисники переконують заручників, що не хочуть застосовувати насильство, якщо в цьому немає крайньої необхідності. У власне викривленому сприйнятті заручники можуть інтерпретувати це як захист і безпеку, які пропонують їм кривдники [1; 6].

«Втрата контролю» з боку жертви відбувається у ситуації ув’язнення та неможливості вибратися з неї самовільно, що викликає у них відчуття втрати контролю над власним життям. Щоб компенсувати це, заручники підсвідомо ідентифікуються зі злочинцями, що може варіюватися від вираження симпатії аж до альянсу з тими, хто їх захопив [6].

Таким чином, стокгольмський синдром за своїм формуванням не є однобічним фактором, але постає комплексним явищем, що заснований на захисних механізмах людини, за умови певних причин його утворення та має власні неусвідомлені вигоди для виживання в якості біологічного організму під час гострої загрози для життя.

Досвід насильства не завжди може призводити до набуття Стокгольмського синдрому, почасти може мати протилежний результат для постраждалих у вигляді порушення сну, кошмарів, фобії, депресія, психотравматизації [2].

Так би мовити, зворотний Стокгольмський синдром - Синдром Ліми, не менш нам цікавий до розгляду, оскільки згідно нього вже зловмисники розвивають симпатію до своїх жертв, що може призводити до того, що потім злочинці починають піклуватися про жертв і захищати їхнє благополуччя. Синдром Ліми отримав свою назву від інциденту під час захоплення заручників у 1996 році в столиці Перу - Лімі [1; 2].

Висновки. Отже, нам було важливо розглянути ознаки та характеристики Стокгольмського синдрому в соціальному контексті. Ми припускаємо, незважаючи на те, що сам термін зрідка використовується в академічних дослідженнях, зі спостереження та власного практичного досвіду, наявність розвиненого у своїй більшості українського суспільства Стокгольмського синдрому опісля перебування суспільства в стані «суспільства другого сорту» під колонізацією та ієрархічною перевагою північного сусіднього суспільства рф. упродовж більше ніж 70 років, під утисками та поневоленням. У контексті розвитку України як держави, сформований Стокгольмський синдром можна з одного боку розглядати як несвідомий механізм виживання, який допоміг колонізованому суспільству демонструвати «оптимальну» поведінку в небезпечній ситуації, яка змінімізувала ризики для виживання, з іншого боку заглибила перебіг державотворчості у період 33 річної Незалежності. Перспективою подальших досліджень у цьому контексті було б емпіричне вивчення наслідків утворення стокгольмського синдрому, засобів та технології його подолання.

Список використаних джерел

1.   Das Stockholm Syndrom – ein wichtiger Überlebensmechanismus? By VivienPublished On: 4. November 2021 Categories: Wiki https://www.wipub.net/das-stockholm-syndrom-ein-wichtiger-ueberlebensmechanismus/

2.   Drei Erklärungen für das Stockholm-Syndrom https://www.lecturio.de/mkt/jura-magazin/drei-erklarungen-fur-das-stockholm-syndrom/

3.   Lüdke, C., & Clemens, K. Abschied vom Stockholm-Syndrom. Psychotraumatologie, 2001. 2(02), 12. https://doi.org/10.1055/s-2001-15743

4.   Namnyak, M., Tufton, N., Szekely, R., Toal, M., Worboys, S. & Sampson, E.L. ‘Stockholm syndrome’: psychiatric diagnosis or urban myth? Acta Psychiatrica Scandinavica, 2008. 117(1), S. 4-11. https://doi.org/10.1111/j.1600-0447.2007.01112.x

5.   Şahiner, Kerem Tarık. “Social Stockholm Syndrome: The Sample of Jews”. Burdur İlahiyat Dergisi 7 (Aralık 2023), 179-181. https://doi.org/10.59932/burdurilahiyat.1382251

6.   Stockholm Syndrom https://www.studysmarter.de/schule/psychologie/application-disciplines-der-psychologie/stockholm-syndrom/ (дата звернення: 05.01.2024).

7.   Wambach, A. (2010). Die kollektive Verdrängung als soziologisches Phänomen. Dissertation. Universität Wien. Verfügbar unter: http://othes.univie.ac.at/12948/1/2010-10-15_0108437.pdf [Zugriff am 07.10.2021].